Якщо ви бачили виступ українського народного ансамблю — блискучий атлас, широкі червоні чоботи, важкий сценічний грим, хрестик кислотною ниткою — ви бачили те, що українською має назву: шароварщина.
Це не комплімент. І відстань між тим костюмом і справжньою вишиваною сорочкою — тема цього тексту.
Що таке вишиванка насправді
Вишиванка — той елемент строю, який найповніше дожив до сучасності. Її досі носять, досі шиють, вона досі щось означає.
Сучасна форма походить від рубища — довгої тунікоподібної сорочки, яку носили на цих землях до першого тисячоліття нашої ери. Найстаріша вишита сорочка, знайдена на території України, — часів пізнього неоліту. Саме мистецтво вишивання сягає ще скіфської доби.
Жіночі сорочки були довгі — часто до п'ят, — і край виглядав з-під плахти або спідниці. І ось перше, що дивує: основа не була білою в сучасному відбіленому сенсі. Вона була кремова, сірувата, жовтувата — того кольору, який льон і коноплі мають насправді.
Кольори були тихіші, ніж здається
Саме тут помиляється більшість сучасних відтворень.
Нитку фарбували тим, що можна виростити, зібрати або виміняти, а природні барвники не дають кислотної яскравості. Палітра була приглушена: марена, що хилиться в коричневе, індиго, що хилиться в сіре, вохра, м'які зелені.
Чистий чорний отримати було справді складно. Те, що читається як чорне на старих сорочках, зазвичай темно-коричневе або темно-синє. Сорочка, вишита насиченим чорним по оптично-білому полотні ниткою, яка блищить, повідомляє вам, що зроблена нещодавно, хай би що ще вона про себе стверджувала.
Найдавніша техніка з усіх — біле по білому: візерунок, викладений ниткою того самого кольору, що й полотно, читається лише фактурою і тим, як по ньому лягає світло. Це протилежність тому гучному, чого від вишивки чекають.
Хрестик — не головна техніка
Попросіть будь-кого за межами України уявити українську вишивку — і уявить хрестик. Це не помилка, але це пізнє явище.
Хрестик набув широкої популярності лише у XIX столітті, і його поширення мало цілком модерний двигун: друковані схеми. Їх розповсюджували на обгортках від мила. Комерційний продукт заніс конкретну техніку в кожну хату, і за пару поколінь вона витіснила давніші, регіонально різні шви з масової уяви.
Інших технік багато — лічильна гладь, мережка, низинка, вирізування, — і регіональні традиції різко відрізняються одна від одної. Вважати хрестик тією самою українською вишивкою — приблизно як вважати один діалект усією мовою.
Звідки ж узялася шароварщина
Тут історія перестає бути про тканини й стає про політику.
За Хрущова, в часи так званої відлиги, попит на українську культуру не вгасав, попри всі попередні спроби режиму її придушити. Відповідь була, з погляду режиму, цілком логічна: хочете культури — матимете культуру, але ту, яку ми скажемо.
Тож створили танцювальні й пісенні колективи у спрощених костюмах, які мали задовольнити цей попит у контрольованій формі. Костюми проєктували під масове пошиття, швидке виготовлення і сценічну помітність, і вони неухильно віддалялися від будь-чого регіонально конкретного. Вийшов узагальнений всеукраїнський «народний вигляд», якого як реального одягу не існувало ніде.
Саме цей вигляд світ згодом і вивчив як український національний стрій. Його експортували, фотографували, друкували на листівках і відтворювали діаспорні ансамблі, які успадкували його цілком добросовісно.
Аргумент про сцену і чому він не тримається
Звичайний захист звучить так: сцена — це інше, артисти мають бути яскравими й помітними з останнього ряду.
Але справжній український стрій уже яскравий і вже помітний. Він рішуче не тьмяний. Автентичний регіональний костюм — з його шарами тканин, металом, коралями, тканими поясами — на сцені не загубиться. Він виглядатиме краще за синтетичну версію, і виглядатиме як щось, а не як ніщо конкретне.
Отже, аргумент помітності не витримує зіткнення з реальним одягом. Витримує інерція: костюми є, колективи ними володіють, замінити коштує грошей, і нікого в цьому ланцюжку не зобов'язують запитати, звідки взявся дизайн.
Чому це важить для артистів більше, ніж для будь-кого
Колективи, які виконують «народні» пісні й танці, хочуть вони того чи ні, є головними носіями української культури для більшості глядачів — особливо за кордоном. Уся уява іноземного глядача про український стрій може походити з одного концерту.
Це відповідальність. Вона означає знати нашу історію й традиції, розуміти, чому синтетичний блиск і кошмарний клоунський грим — не нейтральний вибір, і бути готовим потроху інтегрувати реальний стрій у сценічний костюм.
Інші країни з цим справляються. Подивіться на фольклорні виступи майже будь-де в Європі — і побачите колективи, які зробили дослідження і вдягаються відповідно, без вирвиокої синтетики.
На що дивитись натомість
Якщо хочете сорочку, пов'язану саме з традицією, а не зі сценічним компромісом 1960-х:
- Полотно: льон або коноплі, власного кольору, а не оптично-біле.
- Нитка: приглушена, а не флуоресцентна. Палітри природних барвників або добрі їх імітації.
- Техніка: бажано щось, окрім хрестика, — або хрестик, ужитий свідомо, а не за замовчуванням.
- Регіон: справжній. Українська вишивка — не один стиль: візерунки, кольори й крій істотно різняться між регіонами, і сорочка, яка належить конкретному місцю, каже про себе правду.
І практична примітка, яку робить авторка первісного тексту й яку варто повторити: сучасні, куці сорочки чудово поєднуються не тільки зі спідницями, а й зі штанами, джинсами. Це не костюм. Це одяг, і ним він завжди був.
Виправлення триває
Поки люди відновлюють традиційні костюми й пізнають своє коріння, колективи родом із совка продовжують нести назовні викривлене уявлення — а то й гірше, презентувати його за кордоном як справжнє.
Це варто сказати прямо, і це варто виправляти.