Десь наприкінці жовтня по селах України родина готувала більше їжі, ніж могла з'їсти, і клала на стіл більше ложок, ніж було людей.
День зветься Дідів день — і це одне з тих народних явищ, що спокійно вражають. Не екзотикою. А тим, наскільки він домашній. У ньому немає храму. Він відбувається на кухні.
Що таке Дідів день
Діди — осінній поминальний день, який за найпоширенішим відліком припадає на суботу перед 26 жовтня. Він має ще назви Дмитрівська субота і, просто, осінні Діди.
Приказка про нього характерно суха: «На Дідів день родителі відпочивають». Померлі мають вихідний, а живі роблять роботу господарів.
Дата не випадкова. У напрочуд багатьох європейських традиціях кінець жовтня й початок листопада вважається часом, коли межа між світом живих і світом мертвих стоншується. Тут стоїть Самайн. Тут стоїть День усіх душ. Тут стоять Діди. Чи це споріднені явища, чи збіжні — історики досі сперечаються; безсумнівне те, що дуже багато людей незалежно відчували, що саме цей шов року — місце, де мертві підходять близько.
Що робили насправді
Обряд настільки конкретний, що читається як інструкція.
Пекли млинці. Перший, із медом, ділили між усіма членами родини — спільний шматок, перш ніж почнеться будь-що інше.
Ішли на могили. Не врочисто раз на рік у сучасному сенсі, а як у гості.
Кожного предка поминали на ім'я. Саме тут люди зазвичай спиняються. Не «наші пращури» абстрактно — кожного, поіменно, окремо. «Пом'яни, Боже, чесних батьків».
Їжу ставили гарячою. Міркування прямо назване в джерелах: діди вдихають пару — то їхня їжа. Гарячі страви були обов'язкові. Холодні не мали б сенсу.
Клали зайві ложки. По одній на кожного очікуваного покійника. І кликали: «Діду, йди до обіду!»
Михайло Грушевський записав повнішу версію цієї трапези на Рівненщині. Господиня наготує якнайбільше страв, надто тих, які любили діди. Обід буває пізно — після полудня або надвечір. З кожної страви по ложці одкладають в окрему посудину, і цю посудину з ложками ставлять на ніч на покуття. Тут же ставлять воду і вішають рушник, щоб уночі душечки померлих помились і пообідали.
Перечитайте цю останню деталь. Хтось подумав про те, чи захочуть померлі помити руки перед їжею.
Чому це не похмуро
Сучасний читач часто чекає від обрядів пам'яті предків важкості. Цей — не такий. Він гостинний.
Головна ідея в тому, що померлі лишаються членами дому — не духами, яких треба задобрити, і не привидами, яких треба боятися, а родичами, які поїхали й навідуються в певні дні. Їх пригощали і на Різдво. Стосунок безперервний, і практична форма, якої він набуває, — та сама, якої набуває будь-який стосунок у сільській хаті: ти для них готуєш, ставиш прибор, називаєш на ім'я.
Голосіння
Поряд із трапезою стоїть друга традиція, давніша й дивніша: голосіння.
Це окремий жанр народної творчості, і корінням він сягає дохристиянських вірувань. Олександр Потебня доводив, що голосіння виросли з давніх замовлянь на основі віри в магічну силу слова — слова, достатньо сильного, щоб «розбудити» покійника й повернути душу зі світу мертвих. В основі лежало переконання: до поховання душа ще може чути й бачити те, що діється серед живих. Тож із нею говорили.
Леся Українка — за кордоном відома радше як поетка й драматургиня — допомагала Філарету Колессі досліджувати ці голосіння. Колесса розглядав їх як різновид народних дум і видав «Українські народні думи у відношенні до пісень, віршів і похоронних голосінь», де голосінням належить чільне місце.
Матеріал розпадається на впізнавані пасма. Є прямі звертання до померлого, сирі й нелітературні:
Ой, синочку мій, де ж ти пішов, чи до Дажбожого царства, чи на темну дорогу? Хто ж тепер буде піклуватися про матінку? Ой, вернися хоч у снах, бодай разок!
Є пісні переходу, які кличуть предків зустріти новоприбулого:
Ой, летить душа в поле широке, зустрічайте її, предки рідні, хай знайде вона свій новий дім, в полях вічного спокою.
І є звертання до землі й вогню — двох стихій, які фізично приймають тіло:
Ой, Земле матінко, прийми тіло, ой, Вогню, освіти душу чисту, нехай знайде вона свій шлях до Вирію, до предків у світ ясний і вічний.
Застереження, яке робить і сама авторка первісного тексту: конкретні тексти, що ходять сьогодні, не завжди можна засвідчити як автентичні. Що робота Колесси справді встановлює — це форму: що голосіння такого штибу існували, що вони зверталися до померлого напряму і що вони називали пункт призначення.
Вирій, і чому тон лагідний
Вирій — світлий інший світ слов'янських вірувань: місце, куди летять птахи на зиму і куди йдуть душі. Це не місце суду. Це місце призначення.
Саме тому голосіння, попри весь свій жаль, ще й заспокійливі. Вони не є протестом проти смерті. Це вказівки, які дають тому, хто вирушає, люди, переконані, що подорож закінчиться десь у теплі й серед своїх.
Що вціліло
Більше, ніж здається. Зайва тарілка на різдвяній вечері, ложка, якою ніхто не їсть, звичка вголос назвати ім'я померлого родича в певну дату — це стерті форми рівно цієї практики, які досі виконують у домах, що нізащо не назвали б їх дохристиянськими.
Символи так і поводяться. Пояснення відпадає, жест лишається.